Усе почалося з питання, на яке ми не могли знайти відповіді: куди віддати найдорожчу людину так, щоб не було соромно й боляче?
Ми ходили й дивилися. Були заклади, де все правильно за документами, але порожньо всередині. Були стіни, розклад, процедури. Не було дому.
Тоді ми вирішили зробити місце, у яке самі захотіли б переїхати. Де ранок починається не з обходу, а з розмови. Де на тумбочці стоять свої фотографії, а не казенна ваза. Де людину називають на ім'я й по батькові, а не «пацієнт із третьої».
Кожне рішення тут ми досі звіряємо з тим самим питанням: а нашим рідним тут було б добре?
З повагою, засновники «Лавандового дому»