Усе почалося з питання, на яке я довго не могла знайти відповіді: куди довірити найдорожчу людину так, щоб не було соромно й боляче?
Я ходила й дивилася. Були заклади, де все правильно за документами, але порожньо всередині. Були стіни, розклад, процедури. Не було дому.
Тоді я вирішила зробити місце, у яке сама захотіла б переїхати. Де ранок починається не з обходу, а з розмови. Де на тумбочці стоять свої фотографії, а не казенна ваза. Де до людини звертаються на ім'я й по батькові, а не за номером кімнати.
Кожне рішення тут я досі звіряю з тим самим питанням: а моїм рідним тут було б добре?
З повагою, Наталія Радіч, засновниця «Лавандового дому»